Фоторепортажі

„Ближні та дальні поїздки”

В рамках проєкту було проведено серію репортажів і фотосесію під гаслом «Ближні та дальні поїздки». Ми запрошуємо Вас ознайомитись з історіями 10 осіб, які приїхали до Польщі і тут знайшли своє місце на землі. У Вас буде можливість пізнати історію цих людей і краще зрозуміти становище іноземців в Польщі. Фоторепортажі показують силуети іноземців і розкривають їх життєві історії, а також причини, часто зовнішні, які спонукали їх приїхати до Польщі.

Ми запрошуємо Вас ознайомитись з наступними розповідями:

Тетяна

Тетяна в Польщі цінує перш за все спокій. Природа – це її світ, тому на батьківщині вона закінчила факультет екології. Зараз думає про флористичний курс.

Тетяна родом з Нікополя Дніпропетровської області України. Вона випускниця факультету екології Київського університету. На батьківщині вона залишила маму і бабусю. Дуже за ними сумує. Вона приїхала в Польщу з чоловіком і сином Данилом. Вони приїхали в країну на Віслі, щоб жити гідно. Тут вона бачить майбутнє для себе і своєї сім’ї. «В Україні все було дуже дорого, тут навіть молоко і м’ясо дешевші», – говорить Тетяна. У Польщі вона цінує спокій, порядок і можливість знайти роботу. Чоловік Тетяни працює, вона нині шукає своє місце в новому і трошки чужому для себе світі. Вона вивчає мову – брала участь, зокрема, в курсі, організованому в рамках проєкту. Також намагається поліпшити свою освіту. Їй вдалося закінчити поліцеальну школу по догляду за дітьми, курс з гігієни праці та техніки безпеки, а також думає про курс флористики. Її син Данило почав вчитися в польській школі і дуже добре говорить польською мовою. У нього немає проблем з навчанням, і це робить його маму дуже щасливою. «Саме він найбільше не хоче повертатися в Україну, тому що бачить, що тут світ кращий», – додає Тетяна.

Тетяна приїхала в Польщу зі своїм чоловіком і сином Данилом, який почав вчитися в польській школі і дуже добре говорить польською мовою. Саме Данило найбільше не хоче повертатися в Україну.

З самого початку Щецин став метою її приїзду до Польщі. Ще в Україні вона знала, що десь в Польщі є таке місце. Це місто вона полюбила з першого погляду. Її зачарувала велика кількість зелені, можливість гуляти у парках навіть в центрі Щецина. Вона особливо любить Ясну Блоню. Природа – це її світ, вона б хотіла колись повернутися в професію, яку отримала в університеті в своїй країні. Їй також дуже подобається Щецинська філармонія, вона захоплюється цією будівлею і охоче відвідує її. На цей момент Тетяна дещо збентежена, вивчає Польщу, але визнає, що зустріла багато хорошого від поляків, з якими зіткнулася. Завдяки проєкту, реалізованому Caritas Polska зустріла багато людей, які не тільки дають поради щодо конкретних офіційних проблем, а й часто підтримують в труднощах, з якими стикається кожен іммігрант в чужій країні.

На своїй батьківщині Тетяна в основному займалася вихованням дитини, але також заробляла додаткові гроші, використовуючи свою пристрасть до випічки пряників. Однак це не тільки звичайні гастрономічні навички, а й мистецтво. Хлібобулочні вироби мають різні форми і чудово прикрашені. Пряники нанизуються на палички і як квіти створюють букети, які вона дарує друзям та знайомим. Серед цих букетів вона зробила подарунки на день вчителя в школі свого сина. Як і належить естету, вона піклується про середовище, яке її оточує. Наприклад, їй вдалося спроєктувати і пофарбувати квартиру своїми руками.

Тетяна мріє використати свою натуралістичну освіту в Польщі. Вона надзвичайно чутлива до мистецтва. Вона сподівається, що одного разу все-таки також зможе використати свій талант.

Давид

Давид приїхав до Польщі в 2016 році з Грузії, з Тбілісі. Його пристрасть – кулінарія, яку він вивчив у своєму родинному домі, і тільки пізніше закінчив аспірантуру в цій галузі. Однак його освіта не відразу була пов’язана з гастрономією. Закінчив середню музичну школу по класу скрипки і музичну консерваторію по класу оперного співу. Однак не хоче вдаватися до вокалу під час готування. Він каже, що зараз немає часу на це. Зазвичай він сам готує в своєму ресторані в Щецині, іноді його батьки допомагають йому. Він підкреслює, що все повинно бути свіжим. Його ресторан в центрі Щецина називається Імереті – так само, як регіон в Грузії.

У Щецині Давид управляє рестораном Імереті, де він готує сам, іноді його батьки допомагають йому. Він підкреслює, що все повинно бути свіжим.

Він покинув свою країну в пошуках кращого життя, хоча кулінарний досвід у нього чималий. Він готував, серед іншого, для президента Грузії Міхеїла Саакашвілі. Як і багато грузинів, він дуже любить поляків, але його турбує бюрократія, з якою доводиться стикатися як підприємцю в Польщі.

Хачапурі, або грузинський пиріг-піца найбільш популярний в ресторані Давида. Відвідувачі також люблять баранину і пельмені. Під час нашої зустрічі він заварює чай, доводячи, що справжній грузинський чай міцний і ароматний. Він був привезений з Грузії, так само як і спеції, які Давид використовує для приготування страв. Що його дивує в Польщі? Той факт, що поляки окремо платять за себе, в Грузії після трапези в ресторані все зазвичай оплачує одна людина.

Справжній грузинський чай повинен бути міцним і ароматним.

Мрія Давида? Це менше бюрократії, постійне перебування в Польщі і ремонт свого ресторану. Швидше за все він зробить його сам. Тому що Давид – це людина-оркестр. Не тільки митець, але і прагматик, який може зробити майже все сам. Він уже почав купувати будівельні матеріали і запланував ремонт. На стінах його ресторану не бракує акцентів, близьких його серцю, які розкривають його артистичну душу. Ви можете побачити фотографії цікавих місць грузинської столиці. Зокрема, чорно-біла фотографія моста в Тбілісі і мисливський центр з термальними джерелами, а також репродукції робіт грузинських художників. Давид вірить, що скоро зустріне свою другу половину в Польщі. Чи повернеться він у Грузію? Він каже, що поки в це не вірить, хоча там залишив свій будинок і квартиру.

На стінах ресторану, яким управляє Давид не бракує акцентів, близьких його серцю. Тут можна побачити фотографії цікавих місць грузинської столиці або репродукції робіт грузинських художників.

Ганна

В Україні Ганна жила в Слов’янську в Донецькій області. Там вона залишила свій магазин, два будинки і машину. Вона сміється, що на своїй батьківщині протягом багатьох років праці заробила пенсію в розмірі 200 злотих. Вона втекла до Польщі від війни, яка торкнулася східної України. Виїхала в 2015 році, коли стало дуже небезпечно і коли страх перед війною був уже занадто великим. Ганна пережила перестрілку прямо біля свого будинку. Одного разу вона отримала інформацію про те, що можна виїхати з цього району. Разом з ще однією сім’єю їй вдалося втекти. 10 днів вона жила зі своїми друзями в лісі – в наметі і машині. Вони чекали моменту, коли військові дії припиняться. Найбільше вона запам’ятала останню ніч, злива і постріли, які припинилися незадовго до опівночі. Рано вранці її здивувала тиша. Вони могли вибратися з небезпечної зони завдяки створеному коридору. Спочатку переїхала до Києва, де займалася косметичними послугами та додатково заробляла шиттям. Зрештою, проте, в 2016 році вона приїхала до Польщі, куди раніше приїхав її син Ілля – в даний час студент-дієтолог в Познанському університеті. На питання, чи шкодує вона про матеріальні блага, які вона залишила в своїй країні, вона посміхається і відповідає, що ні, тому що спокій і безпека – це найважливіші речі. «Там не було нормального життя і миру, як в Польщі», – додає пані Ганна. Там, де вона жила в Україні, ввечері бояться виходити на вулицю, а вдень потрібно закривати будинок, тому що мародерствують злодії.

Мрія пані Ганни полягала в купівлі швейної машинки оверлок, на якій вона могла б шити практично все.

У Польщі Ганна пройшла курс медичної доглядальниці і доглядає за літніми людьми. В даний час під її опікою знаходиться літня людина в рамках проєкту Caritas. Тим не менш, вона все ще вчиться чомусь новому. Вона була дуже рада покупці спеціальної швейної машини – оверлок. Це була її мрія – мати таке багатофункціональне швейне обладнання. Вона може зшити все, а особливу практику має в жіночому одязі: «придумає» плаття, пальто або інший одяг. У неї багато талантів, вона може красиво нафарбувати нігті і добре готує. Вона популяризує українську кухню серед польських знайомих. Її часто просять приготувати національні страви. Як вона каже – поляки найбільше люблять смажені баклажани, які приховують в собі часниковий соус і помідори.

Ганна також готує і популяризує серед польських знайомих українську кухню, з якої найулюбленішими є смажені баклажани.

Вона почувається дуже добре серед поляків, у неї тут багато друзів, можливо, завдяки надзвичайній відкритості і посмішці, які постійно з’являються на обличчі пані Ганни. Чи сумує вона за Україною? Вона відповідає, що тільки за погодою, яка була більш сонячної в її місті Слов’янську, дощі йшли рідко. У Польщі вона вже вкоренилася завдяки польським друзям, які завжди прийдуть на допомогу, навіть коли виникають проблеми зі здоров’ям. Коли її питають про мрії, вона відповідає, що хоче нормального життя, стабільності і миру, тому що хороші люди її вже оточують.

На питання про мрії Ганна відповідає, що хоче нормального життя, стабільності і миру, тому що хороші люди її вже оточують.

Оксана

Оксана родом з міста Хмельницького на заході України. Здобула вищу економічну освіту в Хмельницькому університеті. На батьківщині вона працювала менеджером у великій компанії, що займається дистрибуцією канцелярських та шкільних товарів. Вона керувала 35 магазинами. Вона також реалізувала безліч соціальних проєктів, в тому числі для Caritas в Україні. В Україні вона залишила будинок. У Польщі з липня 2019 року. Вона любить приймати нові професійні виклики і вчитися. Фактично все своє життя вона не боялася нових випробувань в професійній сфері.

В Україні Оксана була менеджером у великій компанії, що займається дистрибуцією офісних і шкільних товарів. У Щецині вона працює в магазині «Україночка», де вона також є менеджером, а для вивчення економічної лексики і польського законодавства вона також розпочала навчання.

Працює в магазині «Україночка» в Щецині, де виконує обов’язки менеджера. Вона також почала навчання в Західно-Поморській бізнес-школі в Щецині на факультеті управління проєктами, тому що хоче краще знати економічну лексику, польське законодавство, а також економічні реалії. Їй також дуже важливо правильно говорити польською мовою. Однак її найбільшою пристрастю є не робота, а сім’я і проведення часу з сином і чоловіком.

Найбільшою пристрастю Оксани є сім’я і спільне проведення часу з сином і чоловіком.

Адже саме чоловік Максим, у якого є польське коріння, перший приїхав до Польщі. Це був 2018 рік. Оксана приїхала за ним і дуже рада, що її чоловік – в Україні спортсмен з хорошими результатами у важкій атлетиці – знову почав займатися спортом і піклуватися про свою фізичну форму в Польщі. Вона каже, що вони нарешті набули стабільність і спокій.

Перші кроки в Польщі не були для неї легкими. Найскладнішим було готування і конфронтація з польськими стравами. Оксана не знала, для чого призначалися деякі продукти. Минуло пів року, перш ніж вона зрозуміла, що таке польська мірпуа і для чого потрібен такий набір овочів. В Україні корінь селери або петрушки взагалі не використовуються на кухні. За її словами, купити селер навіть в широкому продажі досить складно, тільки старші жінки іноді пропонували такі продукти десь на ринку. Тепер вона любить польські аромати і навчилася використовувати в стравах овочі, про які вона раніше ніколи не знала.

Перші кроки в Польщі не були для неї легкими, а найважчим були готування і конфронтація з польськими стравами. Оксана не знала, для чого призначалися деякі продукти. В Україні, наприклад, корінь селери або петрушки взагалі не використовуються. Тепер вона любить польські аромати і навчилася використовувати в стравах овочі, про які вона раніше ніколи не знала.

Що для неї найважливіше в житті? Сім’я. Оксана думає про поповнення. Вона також мріє про власний бізнес, який забезпечить економічну безпеку. Вона захоплюється поляками за те, як вони піклуються про сімейні узи, за повагу до родини і особливо за любов, якою люди вміють тут ділитися. За словами Оксани, люди в Польщі прагнуть показати свої почуття, а особливо її розчулює, коли літні чоловіки дарують своїм дружинам квіти. «Тут безперечно більше любові, ніж в Україні», – сміється Оксана.

Оксана захоплюється поляками за те, як вони піклуються про сімейні узи, за повагу до родини і особливо за любов, якою люди вміють ділитися.

Гілена

Гілена приїхала в Щецин з Республіки Конго в 2017 році разом зі своїм польським нареченим. У своїй країні вона працювала в готелі. У Польщі поки чекає дозволу на роботу. Процедури легалізації роботи для африканців тривають дуже довго. Вона також чекає весілля, а в Польщі нелегко укласти шлюб з громадянином африканської країни. Процедури не тільки довгострокові, але і дуже дорогі.

Гілена приїхала в Щецин з Республіки Конго зі своїм польським нареченим.

На цей час Гілена потихеньку вивчає польську мову, хоча для тих, хто говорить французькою, це нелегко. Вона взяла участь в курсі польської мови, організованому в рамках проєкту, тепер вона просто намагається спілкуватися з польськими жінками, щоб поліпшити мову і дивиться фільми з субтитрами. Чи боялася вона приїхати до Польщі? Скоріше ні, єдиною проблемою був дорогий переліт. Кожен день вона зв’язується зі своєю сім’єю через Інтернет. На питання про те, що здивувало її в Польщі, вона відповідає зі сміхом: «що всі білі, і що темношкірих людей немає зовсім», і додає «і дуже холодно». Але, попри холод, вона не носить шкарпетки і вибирає досить легкий одяг. Як поляки її прийняли? Добре, багато хто дивиться на неї з цікавістю, а ім’я вимовляють по-різному. Часто в документах, пов’язаних з легалізацією перебування чиновники змінюють країну походження або неправильно пишуть її прізвище.

Гілена любить життя і моду. Вона охоче позує для фотографій і переодягається, обирає різні стилі.

Гілена любить життя і моду. У Польщі вона іноді носить типові африканські головні убори або зачіски, популярні в її країні. Вона охоче позує для фотографій і переодягається, обирає різні стилі. У вільний час вона в’яже дитячий одяг, роботи, зроблені своїми руками, вона відправляє подругам, які живуть, зокрема, у Франції. Це шапки, шарфи або светри. Надзвичайну радість їй приносить творчість на кухні. Її холодні закуски – яйця Санти – справжні витвори мистецтва. Кожна деталь продумана. Вона також любить пекти пироги і торти, прикраси яких викликають захоплення. Гілена також готує страви, популярні в Конго. На жаль, не всі інгредієнти можна купити в Польщі. Наприклад, листя маніоки і деякі спеції зовсім недоступні. Вона часто власноручно прикрашає приготовані страви червоно-жовто-зеленим прапором Конго.

Іноді в Польщі Гілена носить типові африканські головні убори, або популярні в її країні зачіски.

Ботір

Ботір родом з Ташкента в Узбекистані. На своїй батьківщині він займався політичною діяльністю і захищав права людини. З восьми років він грав в футбол, тому не дивно, що в дорослому житті його підвищили до посади віцепрезидента Футбольної асоціації Ташкентської області. Йому вдавалося запрошувати найкращих фахівців в галузі спорту на роботу в узбецької футбольній команді. Він випускник політології. В Узбекистані він був педагогом у військовій частині, спортивним інструктором і президентом профспілки комбатантів.

Ботір родом з Ташкента в Узбекистані. На своїй батьківщині він займався політичною діяльністю і захищав права людини.

Вперше він приїхав до Польщі в 2001 році з усією родиною. У нашій країні він отримав дозвіл на перебування і карту постійного перебування. Оскільки його велика пристрасть – вивчення мов – а французьку і фламандську мови він вивчив самостійно – в 2008 році він відправився до Бельгії, де влаштувався на роботу на автомобільний завод в Лірі. Знадобилася і освіта в сфері механіки транспортних засобів. Він повернувся до Польщі в 2019 році на запрошення друга, який запросив його до співпраці в агентстві з працевлаштування. Він знає польську, але він все ще її вивчає. В даний час він також намагається допомагати людям – таким як він двадцять років тому – інтегруватися в нове середовище.

Ботір підкреслює, що узбеки добре знають Польщу і поляків та дуже симпатизують їм, а обох націй об’єднує історія. Сьогодні в Ташкенті багато нащадків поляків, які будували залізницю в Узбекистані в XIX столітті.

Ботір підкреслює, що узбеки добре знають Польщу і поляків та дуже симпатизують їм. Він багато дізнався про нашу країну, живучи в Узбекистані. Дві нації об’єднала історія. У XIX столітті цар вислав близько 10 000 поляків на будівництво залізниці в Узбекистані, їх нащадки досі живуть в Ташкенті, де знаходиться найбільший в Азії римсько-католицький костел. Представники обох націй дійсно дуже люблять один одного, знають польську культуру, дивляться польські фільми. Ось чому Ботір не боявся приїхати до Польщі, де його добре прийняли. Він вважає, що це найкраще місце на землі для життя, тому що у поляків подібний менталітет і культура.

В даний час з Польщею його єднають сімейні узи. Його дочка вийшла заміж за поляка. У Ботіра також вже дві внучки – Юлія і Амелія. Всі вони живуть в Щецині. Захоплення шахами допомогло Ботіру інтегруватися з поляками, серед яких він знайшов багато партнерів по грі. Сьогодні вони стали його справжніми друзями.

Завдяки своєму захопленню шахами, Ботір інтегрувався з поляками, серед яких він знайшов багато партнерів по грі.

Олександра

Олександра знаходиться в Польщі з 2019 року. Вона родом з міста Кривий Ріг Дніпропетровської області в Україні. Закінчила факультет готельної справи та гастрономії в Дніпропетровську. Там вона працювала, зокрема, в будинку культури для молоді. До Польщі приїхала з чоловіком і сином. З 2015 року не живе на батьківщині. Військові дії в Україні спонукали її та чоловіка відправитися в Італію. Там вона працювала в ресторані, вона була зачарована італійською кухнею, а особливо любить пасту болоньєзе, піцу і десерти. Вона також працювала в італійсько-французької сім’ї – доглядала за дітьми. Але вона не залишила свою пристрасть до кулінарії і випічки. В Італії вона закінчила курс з гастрономії і кондитерських виробів. В Італії вона була зачарована пристрастю її жителів до їжі. «Всі там їдять і готують, – говорить Олександра, – я теж цього хотіла». Однак, вона покинула Італію зі своїм чоловіком, тому що більше не було можливості легального працевлаштування. Саме в Польщі, в Щецині, мій чоловік знайшов роботу, і тому вони приїхали сюди всією сім’єю, тому що для них головне – стабільність.

До приїзду в Польщу Олександра жила в Італії, де вона була зачарована місцевою кухнею і пристрастю італійців до їжі.

У Польщі вона використовувала свої кулінарні навички. Вона працює кондитером в одному з ресторанів Щецина. Готує різні солодощі, а також сучасні тістечка, дуже ніжні, на основі мусу. Їй подобається експериментувати, може робити багато спроб поки приготує щось особливе. Важливий не тільки смак, але і форма. Так було з макарунами – французькими тістечками – для правильного приготування яких потрібно багато днів роботи. «Але і так ще багато чого потрібно поправити», – сміється Олександра. Її фірмові страви – торти. Вона насолоджується кожним добре приготованим смаколиком. І все ще шукає нові рецепти. Її улюблені національні страви – український борщ з квасолею, овочами і м’ясом. У польській кухні вона найбільше любить вареники, але не нехтує і бігосом.

У Польщі вона використовує свої кулінарні навички, працюючи кондитером в одному з ресторанів Щецина. Вона насолоджується кожним добре приготованим смаколиком і мріє продовжити вивчення секретів кулінарного мистецтва.

У Польщі вона почувається дуже добре, не відчуває стресу пов’язаного з еміграцією, тому що вже давно не живе в Україні. Вона хотіла б повернутися на батьківщину. «Батьківщина – це будинок, там все відомо, я знаю, як там, що зі мною може статися», – каже Олександра, «тут, у новій країні, все нове, всьому треба вчитися». На цей час, однак, вона зосереджена на пізнанні Польщі, а накопичений нині досвід намагається максимально використовувати і робити з нього висновки. Вона також знаходить час для відпочинку. Любить читати італійською, російською, українською та польською мовами. Вона допомагає своїй родині в Україні, там залишилися батьки і бабуся.

Олександра цінує естетику у всіх сферах життя, любить елегантність і у неї є свій стиль. «Важко говорити про мрії», – каже Олександра. Вона хотіла б дізнатися більше про секрети кондитерських виробів і кулінарії. Мріє про закінчення війни в Україні, але не хоче планувати. Говорити, що плани можна мати різні, а життя і так принесе те, що захоче.

Наталія С.

Родом з Вінниці центральної частини України, де знаходиться найбільший плавучий фонтан в Європі.

Вона приїхала в Польщу в 2019 році зі своїми дочками Ольгою і Ірою, раніше приїхав чоловік, який знайшов роботу в Щецині. Вона родом з Вінниці в центральній Україні. «Саме там знаходиться найбільший плавучий фонтан в Європі», – сміється Наталія. Вона випускниця економічного факультету. Вона була підприємцем в Україні 20 років. У неї був свій прилавок фруктів і овочів на ринку. Як її прийняли в Польщі? Вона вважає, що поляки добре ставляться до іноземців. Вона не зустріла неприязні з їх боку. Вона була здивована чистотою і спокоєм в Польщі, їй не подобається бюрократія і документи, які вона повинна неодноразово заповнювати у зв’язку зі своїм перебуванням в Польщі. «На цей момент я найчастіше відвідую управління» – сміється Наталія.

Наталія – прихильниця традиційних українських вишиванок.

Вона прихильниця традиційних українських вишиванок, хотіла б, щоб її дочки пам’ятали, звідки вони родом, і знали національні традиції. До Польщі вона привезла рушник, який вишила на своє весілля. На ньому квіткові орнаменти. Цей фрагмент матеріалу символізує життя, а нитки на рушнику означають ніби написані майбутні події, спільна доля подружжя. Колір кожної нитки символізує щось своє, наприклад, чорний колір означає землю. Там, звідки вона родом, такий рушник викладається під ногами молодят під час весільної церемонії. Наталія також вишиває з ниток і бісеру характерні блузки, які в Україні називають вишиванками. Зазвичай на них квіткова вишивка. У вільний час вона також любить читати. Вона не задоволена своїм знанням польської мови, за що її критикують дочки, але вона рада, що поляки все розуміють.

Вона вишиває характерні блузки, які в Україні називають просто вишиванками.

Поки Наталія шукає своє місце в новій країні. Бере участь в мовних курсах і спеціалізованих заняттях в університеті. Вона також почала заняття в поліцеальній школі, вона хоче набути навичок медичної доглядальниці. Вона ще не знає, де б могла працювати. Але сміливо дивиться в майбутнє і часто сміється. Тим часом вона займається будинком, готуванням і вивченням нового світу. Мрії? Наталія поки не хоче про них говорити – бо вони не збудуться.

Наталія Т.

Наталія за освітою лікар і мріє про нострифікацію диплома в Польщі.

Родом з Харківської області в Україні. За освітою вона лікар-терапевт і дуже смілива жінка. Маленька жінка з великою внутрішньою силою. У Наталії троє дітей – дві дочки – Валерія і Марія і син – Ігор. Першою приїхала в Польщу Валерія. Вона вчилася в Харкові за двома спеціальностями: гідротехніка і економіка транспорту, але покинула університет і почала вчитися в технікумі по агротуризму в Любомєжі в рамках міжнародного проєкту ЮНЕСКО. Наталія з’явилася в Польщі разом з двома іншими дітьми в червні 2019 року.

У Польщі вона з дітьми – доньками Валерією і Марією та сином Ігорем.

Вона поїхала, бо не бачила перспективи подальшого життя для себе і дітей в Україні. «Молоді люди закінчують навчання і у них там немає перспектив», – каже Наталія. «Жахливий стан деяких об’єктів, моя дочка покинула навчання, коли побачила студентські гуртожитки», – додає український лікар. Вона приїхала в Щецин, тому що разом з дочкою знайшли сезонну роботу тут, в Амазоні. Вони хотіли заробити на навчання своєї дочки і подальше життя в Польщі. Вона підкреслює, що отримала велику безкорисливу допомогу в Caritas і не очікувала, що можна отримати так багато хорошого в чужій країні і від чужих людей. Особливий стрес зараз відчувають її діти, які перейшли з української школи в польську. Однак їм тут дуже подобається. Вони намагаються добре вчитися і не дуже хочуть повертатися в Україну.

Нині Наталія працює доглядальницею дитини з обмеженими можливостями. Для неї Польща – це країна, в якій вона бачить майбутнє і шанс на краще життя для себе і своїх дітей.

Нині Наталія почала працювати доглядальницею дитини з обмеженими можливостями. Вона мріє про нострифікацію медичного диплома, але для цього потрібно дуже добре володіти польською та англійською мовами. Вона знає французьку. Хоче взяти участь в курсах, подумує про медичне волонтерство в Польщі. Можливо, це буде першим кроком до здійснення мрії. «У Польщі чудово, якщо працюєш, то працюєш, а коли відпочиваєш, це справжній відпочинок», – підкреслює Наталія. Для неї Польща – це країна, в якій вона бачить майбутнє і шанс на краще життя для себе і своїх дітей.

Зура

Зура родом з Чечні і приїхала в Польщу в липні 2006 року, коли в її країні йшла війна.

Зура родом з Чечні. Вона народилася і виросла в Грозному. Закінчила навчання з інженерної спеціальності в області технологій харчування і пивоваріння. За професією не встигла попрацювати, тому що в країні, яка пережила війну, через руйнування для неї не було роботи. Вона приїхала в Польщу в липні 2006 року зі своїм чоловіком. Тоді в її країні йшла війна. Виникала думка повернутися до Чечні, але в підсумку вона і її чоловік вирішили, що на благо дітей вони залишаться в Польщі.

У новій країні вона була здивована порядком і чистотою, а також іншим способом життя – повним спокою і регулярності. «Цього не було в Чечні, були поспіх і страх», – каже Зура. Початок у Польщі було нелегким. Вона не знала мову, були труднощі з формальностями щодо карти побиту, грошей не вистачало. Вона жила в центрі для біженців в Лукові. Важко було знайти житло, люди боялися здавати в оренду іноземцям. «Роботи не було, мій чоловік рано вранці їздив на біржу в Варшаву в пошуках роботи, потрібно було позичати гроші», – додає Зура. Однак у цій складній ситуації допомагала тітка, яка живе в Ломжі.

Зура швидко навчилася вільно говорити польською мовою і вважає, що найважливіше в чужій країні – це інтеграція з її жителями, не замикатися в групі земляків і бути відкритими до контактів.

Завдяки своїм мовним навичкам Зура швидко навчилася вільно говорити польською мовою. За її словами, в чужій країні найголовніше – інтегруватися з її жителями, не замикатися в групі своїх земляків і бути відкритим до контактів. Які поляки? Вони трохи бояться іноземців, але коли в комусь переконаються, вони дуже люб’язні і відкриті. «І хоча вони говорять, що вони нетолерантні – це неправда», – каже Зура. І додає, що поляки дуже критично ставляться до себе, але з досвіду вона знає, що, хоча вони не дуже багаті, завжди можна на них розраховувати. Вона багато разів в цьому переконалася.

Зура вважає, що попри те, що поляки не дуже багаті, на них завжди можна розраховувати, вона багато разів в цьому переконалася.

Завдяки своїй відкритості, організаційним навичкам і знанням польської мови Зура стала консультантом з питань культури в Caritas. Вона допомагає іноземцям та біженцям, які приїжджають до Польщі, ділиться з ними своїм досвідом, допомагає їм знайти свій шлях в новій реальності. Зура – мусульманка, але вона не проти працювати в католицькій організації. Вона ознайомилася з діяльністю організації ще в Чечні і добре пам’ятала логотип Caritas, який надавав допомогу під час війни. Вона каже, що Бог один, кожен вірить по-своєму. «І так всі ми тут, на Землі, тільки на деякий час», – каже Зура і рада знайомству з хорошими людьми в Польщі.

Зура працює в Caritas як консультант з питань культури. Вона надає допомогу іноземцям та біженцям, які приїжджають до Польщі, ділиться власним досвідом і допомагає знайти свій шлях в новій реальності.

Сьогодні у Зури багато друзів в Польщі. Її найкраща подруга – Джола, яка відразу ж була дуже відкрита до неї, і на неї завжди можна було розраховувати. Що є найважливішим у житті чеченської жінки, що живе в Щецині? Звичайно сім’я. Вона мати величенької групи – у неї дві дочки і два сини. Це Софія, Мухамед, Макселіна і Ахмед. Троє навчаються в польській школі, найменший в дитячому садку, всі добре говорять польською. Двоє займаються дзюдо і мають значні досягнення в цій галузі. Мама систематично возить їх на тренування і підтримує їх під час змагань. Які мрії Зури? Щоб її діти вигравали золоті медалі в збірній Польщі по дзюдо.

На першому місці завжди залишається сім’я. У Зури дві дочки і два сини. Двоє займаються дзюдо і мають значні досягнення в цій галузі.